Агенція Іміджу України | Україна очима німецьких ЗМІ
24490
page,page-id-24490,page-child,parent-pageid-21678,page-template-default,ajax_fade,page_not_loaded,,select-theme-ver-2.2,vertical_menu_enabled,wpb-js-composer js-comp-ver-4.5.2,vc_responsive

Україна очима німецьких ЗМІ

Автор – Антоніна Стряпко, кандидат політ.наук, із стажування в університеті імені Фрідріха Шіллера в місті Йена

Ви багато знаєте про політичний устрій, політичні сили та розподіл зон впливу, скажімо, в Монголії? Ні? Як же ж так? Величезна країна? Ок, а якщо знайдеться чоловік в окулярах в товстій оправі, якого підпишуть доцентом якого-небудь університету, чи то журналістом респектабельного видання, який розкаже вам, що Монголія та ще дика країна, там панують дикі варвари, і до цивілізації їм, як до Місяця – ви повірите? Не сумніваюся, ви ж нічого не знаєте про цю країну, а тут такий поважний пан… Приблизно те саме відбувається, коли в засобах масової інформації, і щогірше в наукових колах Німеччини мова йде про Україну. Люди – незаглиблені в міжнародні відносини, сприймають на віру відверто пропагандистські статті та репортажі на телебаченні, і передбачаю, дуже скоро можуть поставити питання перед власним урядом – а нащо Федеральний уряд надсилає мільйони євро платників податків якимось українцям, які «ходять під фашистськими прапорами, та привели в парламент відверті парамілітарні правоекстремістські сили».

Питання що первинне – політична дія чи реакція громадськості, яка формується ЗМІ та лідерами думок – досить цікаве. Ще Девід Істон колись казав, пишучи про політичну систему, про вхід і вихід із неї – як запит та певні політичні дії, як результат, які взаємопов’язані в оточуючому середовищі. Відповідно, чи можна стверджувати, що створений образ України є наслідком спрямованої дії конкретного кола «експертів», які формують громадську думку, яка в свою чергу виливається вже в політичні рішення (підтримка/непідтримка на виборах) чи навпаки, політична діяльність як німецького уряду, як заявленого медіатора, та українських реалій, які піддаються аналізу – є першопричиною формування доволі розмитого, неоднозначного іміджу України в Німеччині.

Доки зупинимося на аналізі преси.

Аналіз німецької преси лівого спрямування, навіть поверховий, показує, що навіть через 2 роки після початку конфлікту в Україні, абсолютно всі видання використовують на позначення російських військовослужбовців, що ведуть бойові дії на Донбасі (докази чого неодноразово надавалися українським МЗС, Міністерством Оборони та безпосередніми учасниками бойових дій), слово «повстанці» (Rebellen). Подекуди можна зустріти словосполучення «проросійські сепаратисти», проте значно рідше.  При чому як влітку 2014, так і на прикінці 2015 слововжиток абсолютно не змінився. Позначення військових формувань іншої держави, перетворює конфлікт на внутрішньоукраїнський – звідси і розповсюджена назва подій, поряд з «кризою в Україні» – громадянська війна.

Праві та незалежні видання також використовують загальноприйняту термінологію «криза в Україні», проте значно частіше називають це «війною».

Ще одна важлива річ, яка виявляється при контент-аналізі лівої німецької преси – чітка конотація  «Україна – колишня Радянська республіка». Авжеж – це історична правда, проте які саме асоціації містить ця конотація, і чому нема наголошення на радянському минулому інших 14 республік, які входили в склад СРСР – питання досить цікаве. Радянський Союз для старшого покоління німців залишається основним «конкурентом» в Холодній війні, та причиною наявності двох німецьких держав понад 40 років. Для молодого покоління – радянське – це значить бідне, а ще – російське. Саме з бідністю та Росією асоціюється радянська спадщина. Відповідно, можна припустити, що підкреслення радянської спадщини вже одним словосполученням прив’язує Україну, навіть після 25 років незалежності, до Росії, і робить незрозумілим і практично неосяжним для німецької свідомості конфлікт двох суверенних держав, а перетворює його знову ж таки на внутрішній.

Ліві газети також не переймаються дотриманням виробленої політологічної термінології щодо таких понять як «фашизм», «правий екстремізм», «націоналізм». Ці позначення української сторони конфлікту зустрічаються практично в кожній статті німецького видання «Der Spiegel». Жодного пояснення, авжеж не слідує, зазначається як доконаний факт, проте у читача залишається гіркий післясмак. Хоча, для уважного читача було б зрозуміло звідки береться така термінологія – джерела на які посилаються німецькі журналісти лівих видань – виключно російські. Праві та незалежні газети значно обрежніші у підборі категоріального апарату. Навіть одну і ту саму подію ліві та праві  газети подають абсолютно порізному. Прикладом можуть слугувати ці дві статті Der Spiegel та Frankfurter Allgemeine Zeitung  щодо заяви В.Путіна 17 грудня про скасування зони вільної торгівлі з Україною. http://www.spiegel.de/wirtschaft/soziales/putin-suspendiert-freihandelszone-mit-der-ukraine-a-1068200.html Перші навіть в заголовку пов’язують таке рішення Росії з економічною блокадою Києвом Криму. І весь текст статті також зводиться до того, що український уряд такою блокадою, яка і є «надзвичайними подіями» для прийняття Росією такого рішення, підтримує «кримсько-татарських та націоналістичних активістів, які з вересня протестують проти анексії». Не наведено жодної позиції української сторони. Натомість стаття FAZ http://www.faz.net/aktuell/wirtschaft/wirtschaftspolitik/russland-putin-macht-ernst-und-setzt-freihandel-mit-ukraine-aus-13970744.html про ті самі заяви, містить в собі позицію, висловлену Президентом П.Порошенко, щодо того, що «Україна вже прорахувала можливі збитки від скасування ЗВТ з Росією, проте готова платити таку ціну за власну свободу та європейський вибір». Також в статті наводяться слова підтримки з боку європейськиї політиків, зокрема, Д.Туска.

Або для порівняння можна взяти реакцію найбільших німецьких газет на прес-конференцію В.Путіна. Ліберальна  Süddeutsche Zeitung http://www.sueddeutsche.de/politik/russland-spaete-bekenntnisse-1.2787011 основну увагу зосереджує на де-факто визнанні наявності російських військ на території східної України, а також називає імена   російських військовополонених, та тих незаконно ув’язнених українців, на яких їх можливо обміняти.  Frankfurter Allgemeine Zeitung http://www.faz.net/aktuell/politik/ausland/europa/jahrespressekonferenz-im-kreml-putins-toechter-putins-truppen-13971792.html також звертає на це увагу, навіть виносячи у заголовок «Дочки Путіна, війська Путіна», проте зосреджується на поведінці самого В.Путіна, для якого такі щорічні прес-конференції – шоу. Що стосується тієї ж події очима Der Spiegel http://www.spiegel.de/politik/ausland/pressekonferenz-putin-gibt-sich-volksnah-und-derb-a-1068352.html , то авжеж стаття згадує про «гостре» питання українського журналіста, який не відповів на «словесні обійми В.Путіна, що українці – це братній народ», проте наводиться лише цитата В.Путіна, що двоє російських кадрових військових, що знаходяться в полоні української армії – це лише окремі особи і про жодні війська мова не йде».

Навіть розмова з переможницею Нобелівської премії з літератури Світланою Алексієвич – подається по-різному, акцентуючи на різних аспектах міжнародної політики. Der Spiegel від 5 грудня в інтерв’ю зосереджується на описі радянської спадщини – як в мінській архітектурі (квартирі, в якій приймає журналістів письменниця), так і радянському минулому цілого покоління, авжеж наводить (певно вирвані з контексту слова – А.С.) щодо тотожності націоналізму та фашизму. Натомість  Frankfurter Allgemeine Zeitung http://www.faz.net/aktuell/feuilleton/buecher/autoren/literaturnobelpreistraegerin-swetlana-alexijewitsch-im-interview-13936028.html  подаючи інтерв’ю зосереджує увагу на публічній позиції підтримки України, на цькуванні письменниці російською владою та звинуваченнях в «націонал-зрадництві», «бандерівщині» та подібному.

Що стосується консервативної преси, то вона, як правило орієнтована на клас підприємців. До прикладу, Die Welt, дає досить розгорнуті репортажі із аналізом економічного стану в Україні. Щодо слововжитку – також зустрічаємо «проросійські сепаратисти». Проте, є декілька особливостей: 1) журналісти Німецької хвилі заявили, що газета стає рупором російських лобістів в Європі (http://www.dw.com/ru/%D0%B3%D0%B0%D0%B7%D0%B5%D1%82%D0%B0-die-welt-%D0%B7%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%BB%D0%B0-%D1%8F%D0%B7%D1%8B%D0%BA%D0%BE%D0%BC-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%81%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%B8%D1%85-%D0%BB%D0%BE%D0%B1%D0%B1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%B2/a-18527680) 2) східноєвропейське бюро газети знаходиться в Москві, відповідно всі коментарі та аналіз українських подій подається, саме виходячи з такого місцерозташування (Едуард Штайнер – автор статей) 3) під видом незалежності преси та намаганнями показати «об’єктивно» позицію всіх сторін конфлікту, Die Welt подає розгорнуте інтерв’ю з терористом з Москви, що понад рік воює в східній Україні, не приховує того, скільки зброї проніс на цю територію контрабандою. http://www.welt.de/politik/ausland/article148137971/Ein-russischer-Soeldner-in-Donezk-packt-aus.html З одного боку, цінність таких матеріалів полягає в тому, що вони називають речі своїми іменами «приїхав з Москви, бо по російському телебаченню сказали, що в Україні до влади прийшли «фашисти». Прописана чітка структура рекрутування бійців до рядів сепаратистів. Більше того, йде чіткий опис того, що можна побачити на вулицях Донецька – «російські козаки, що патрулюють вулиці», «Сергій не признається, скільки росіян в Донецьку, але дає зрозуміти, що багато». Проте, з іншого боку, завершальні висновки щодо невизначеності майбутнього так званих народних республік практично перекреслюють весь зміст статті: «Sollten die “Volksrepubliken” aber zur Ukraine zurückkehren, müsste sich der Söldner Sergej schnell aus dem Staub machen. Sein Name steht auf der ukrainischen Seite “Mirotworets” (Friedenswächter), einer Todesliste im Internet. Auch der Maidan-Gegner und Kolumnist Oles Busina stand auf der Liste, bevor er im April ermordet wurde.» – «у випадку, якщо «народним республікам» прийдеться повернутися в Україну, тоді Сергію прийдеться швидко вшиватися. Його ім’я стоїть на українському сайті «Миротворець» в списку смертників. В тому ж самому списку був і противник Майдану та публіцист Олесь Бузина, якого було вбито в квітні».

Проте слід відмітити і позитивні сторони – одним редакторів є Інга Пилипчук, випускниця Київського університету ім. Т.Шевченка, яка подає більш зважені статті щодо українських виборів, і у слововжитку користується «російськими» військами на території України.

Die Zeit подає інформацію про конфлікт в Україні через призму слів міністер-президента Баварії Зеехофера, який закликає зняти санкції з Росії та збирається навідати В.Путіна 4 лютого. Мова про те, що ставиться під питання не тільки ефективність запроваджених санкцій, але й те, що «вже були випадки в історії, коли попри певні порушення…все одно поверталися до нормального діалогу…» (http://www.zeit.de/politik/ausland/2015-12/ukraine-konflikt-horst-seehofer-sanktionen-russland ).

В загальному, авжеж існує різниця контент-наповнення німецької преси відповідно до її ідеологічного спрямування. Вже згадувана  FAZ дає значно ширший спектр новин про Україну, ніж Der Spiegel. Проте, слід зазначити, що в кожній статті про Україну присутня Росія – МВФ йде на зустріч Україні – Росія протестує, ЄС сприяє спрощенню візового режиму з Грузією та Україною – Росія проти і так далі. Це пояснюється тим, що незалежно від ідеологічного спрямування, німецьке, в першу чергу інтелектуальне, середовище схильне розглядати Росію як силу, з якою слід неодмінно рахуватися на міжнародній арені, враховуючи минуле, переусвідомлення та опрацювання якого відбувається в Німеччині всі роки після закінчення Другої світової війни.

Щодо впливовості видань. Авжеж проаналізовані видання є найбільшими в Німеччині, і поряд з ними існують тисячі інших дрібніших. Проте ми можемо стверджувати, що окреслені позиції в залежності від ідеологічного спрямування – просто дублюються на місцевому рівні. Чи впливають публікації на громадську думку? Авжеж. Переважна більшість прихильників соціал-демократів читають Der Spiegel, тому не дивно, що навіть освічені люди кажуть про провальну мовну політику Києва, який відмовився вводити російську другою державною, про неприпустимість прийняття України в НАТО і постійну потребу «врахування російських інтересів». Враховуючи той факт, що міністр закордонних справ – представник саме  соціал-демократів – зрозумілішою стає і його позиція щодо Мінських угод та переговорного процесу.